Олександр КОСЕНКО: «У футзалі у мене з’явилась можливість виступати на вищому рівні»

Головний тренер збірної України Олександр Косенко під час свого візиту до Луцька поспілкувався з пресслужбою «Любарта», який у цьому сезоні дебютував у FAVBET Екстра-лізі.   

– Перш за все, вітаю вас зі званням Заслуженого тренера України. Це видатне досягнення. Скажіть, а на якому етапі свого життя ви вирішили, що будете тренувати?
– Такі думки з’явилися ще коли я грав. Думаю, що таку роль на себе «приміряє» кожен футзаліст. Мені тоді дуже хотілося залишитися у цьому спорті, тож цілком очевидно, що я найперше подумав про кар’єру наставника. Тож, як тільки завершив виступи на паркеті, здобув тренерські ліцензії «А» і «B» з футболу та футзалу. 

– Люди, які цікавляться, знають про певну конкуренцію між футболом та футзалом. Чому ви обрали для себе формат 5 на 5?
– Коли я починав займатися футболом, то футзалу у нас ще не було. Я займався у ДЮСШ «Дніпро-75», закінчив цей заклад, і потім два роки служив в радянській армії. Після повернення знову намагався грати у футбол. Спробував себе в рамках Другої ліги СРСР, виступав за «Колос» у чемпіонаті України серед КФК (колективи фізичної культури). Паралельно цією ж командою ми грали у футзал. Також я виступав у залі, коли навчався в університеті. Ми тоді перемагали майже у всіх змаганнях. Багато наших гравців надалі перейшли в «Механізатор», враховуючи мене.

Я продовжував поєднувати велике поле з паркетом, але згодом вирішив зосередитися на футзалі. Подобалося, що більше динаміки, голів, контакту з м’ячем. І чесно кажучи – просто краще вдавалося. Також, у футзалі з’явилася можливість виступати на вищому рівні, мати сильну конкуренцію та потужну мотивацію.

– Якщо оцінювати з вершини вашого досвіду, що більше до душі? Бути гравцем чи тренером?
– Це різні професії, які об’єднані лише самим футзалом. На майданчику потрібно викладатися фізично, емоційно. Ти граєш. А коли тренуєш – трохи інший напрямок. Потрібно бути спокійним, планувати, готуватися. Але теж дуже цікаво: є можливість для творчості, різних випробувань. Насправді, не можу обрати щось одне.

– Футзал – унікальний спорт в Україні. Маленькі гроші, але великі, подекуди, видатні результати. На вашу думку, як це можливо, і за рахунок чого відбувається?
– Розглядаючи футзал і футбол, бачимо, що різниця у бюджетах і справді велика. Але, на мою думку, це не дуже коректно робити. Якщо порівнювати зарплати у футзалі та на загальному ринку праці – то доходи футзаліста будуть доволі непоганими. Я вважаю, що це дуже суб’єктивно та відносно.

– Перефразую. Маю на увазі не рівень заробітних плат у гравців, а більше про фінансування самого виду спорту. Можна сказати, що кількість грошей, яка йде на розвиток футзалу в Україні, достатня?
– Повторюся: це все відносно. У футбол грають у всьому світі, це спорт номер один. І щоб наш футбол міг конкурувати з глобальним – потрібно вкладати великі кошти. У футзалі ситуація інша. Хочу наголосити, що нам створюють умови дуже гарні (збірній Україні, – ред.), попри воєнний стан у країні. І хлопці це відчувають та намагаються віддячити на майданчику.

– А як ви оціните поточний рівень Екстра-ліги? Що думаєте про конкуренцію та загалом про чинний перелік команд у найвищому дивізіоні?
– На мою думку, Екстра-ліга прогресує щороку: з’являються молоді гравці, команди. Вважаю, що ліга ставатиме ще цікавішою, а ми будемо бачити появу нових колективів. Я недарма приїхав до Луцька, мені було дуже цікаво, оскільки на футзальній мапі з’явилася нова географічна точка. Це дозволяє поділитися власними думками, послухати тренерів та гравців команди.

Разом із цим, повертаючись до вашого запитання, хочу наголосити, що збірна України – це відображення Екстра-ліги. Ми б не стали бронзовим призером чемпіонату світу, якби наші внутрішні змагання були слабкими. Це все взаємопов’язані речі. І мене тішить, що окрім зростання рівня Екстра-ліги, збільшується і цікавість до українського футзалу від вболівальників. Достатньо подивитися, скільки людей спостерігало за битвою між «Авророю» та «ХІТом» в онлайні. Важливо, щоб ця позитивна динаміка зберігалася.

– Ви зараз у Луцьку відвідуєте «Любарт». У свою чергу, АФУ повідомила, що є такі ж запити від інших команд. Ви вже сказали, що вам цікаво. Але якщо ширше, то яка ваша мотивація ділитися досвідом?
– Будь-яке цікаве спілкування приносить нові враження та думки. Мені корисно послухати інших, також я з радістю ділюся власним досвідом. Це приносить мені задоволення. Не варто очікувати, що я приїду і щось кардинально поміняю. Ні. Це все про взаємодію та спілкування. Тож, якщо комусь це цінно – я приїду.

– Чи розділяєте ви філософію ФК «Любарт» робити ставку на власних вихованців та загалом на футзалістів та футболістів Волині?
– Насправді, все залежить від можливостей клубу. Але, коли ви будуєтеся з нуля і хочете команду на майбутнє – це дуже важливий крок: дати шанс власним вихованцям. Я думаю, що це правильна філософія. Проте, я не буду давати поради, як потрібно розвиватися надалі. Інвестори клубів – це розумні люди. Вони краще за мене знають, що варто робити. І якщо треба підсилитися досвідченим гравцем – то чому ні? Спорт влаштований так, що кожен його учасник хоче досягати результату. І не завжди це можна зробити, опираючись виключно на своїх вихованців. Але загалом філософія «Любарта» правильна.

– Поговорімо про дитячо-юнацький напрям. Як ви оціните поточний рівень та успіхи на цьому поприщі?
– Завжди хочеться більшого. Ми дивимося на провідні країні, бачимо, яка там інфраструктура. Є все, щоб діти розвивалися. І хочеться, щоб в Україні було так само. Нам потрібно більше залів, щоб були комфортні умови. Потрібні дитячі тренери, які житимуть вихованням футзалістів. Але, як не крути, у нас і зараз дуже багато дитячих клубів. Звісно, якщо порівнювати з тим, що було раніше.

Сьогодні чимало спортивних шкіл профільно розвивають саме футзал, або роблять це паралельно з футболом. У цьому також нема нічого поганого, оскільки дитина має вибір: не вийшло на великому полі – можна спробувати на паркеті. От хороший приклад – Абакшин. Він займався футболом. Семенченко поєднував футбол і футзал. А Петро Шотурма – виключно футзал. Але всі вони – бронзові призери ЧС і заслужені майстри спорту України.

– Що ще може робити держава, Асоціація футзалу України та кожен із професіональних клубів для того, щоб краще розвивати дитячо-юнацький футзал?
– Якщо це не державна система, то все буде залежати від однієї людини: захотів – створив. Набридло – забрав фінансування. Це не системно. Я вважаю, що потрібна державна програма для розвитку футзалу у регіонах, у рамках якої будуть підтримувати тих, хто працює на місцях. Я впевнений, що це дозволить зробити крок вперед.

– Ви, певно, помітили, що я нічого у вас не запитую про збірну України. Трішки виправимо ситуацію: я був особисто вражений матчем Україна – Бразилія, де ми реально зупинилися за крок до фіналу. А що ви тоді відчували, як спортсмен і тренер? Не тоді, коли все ж програли, а в той момент – коли весь світ був дещо шокований нашим виступом у позитивному сенсі слова.
– Сьогодні вже важко згадати думки, які виникали упродовж матчу, але я точно пам’ятаю, що ми вірили у свою перемогу і намагалися забити третій гол. Було відчуття, що ми близько. Але трішечки не вистачило. Хоча надія на це була дуже сильна.

– Я думаю, що це відчуття надії було у кожного, хто дивився цей матч. І це неповторне відчуття, за яке вам особисто і кожному гравцю дякую – це безцінно. Разом із цим, продовжимо нашу розмову, але будемо рухатися до завершення. Як ви ставитеся до того, що чимало гравців національної збірної покидають нашу Екстра-лігу та переходять за кордон. Наприклад, «Євробус» за складом взагалі нагадує команду українського чемпіонату. Такі трансфери – це добре чи погано для нашого футзалу?
– Тут є і позитив, і відносний негатив. Для нас величезний плюс, коли на українця в Екстра-лізі звернула увагу іспанська команда і запросила. Це дає гравцям надію та віру, що за ними дивляться. І вони починають працювати ще більш завзято. Це дає плюс не самому гравцю, а всьому внутрішньому чемпіонату, бо кожен бачить прогрес, якого можна досягнути. Що з Кубку району можна вирости до Іспанії. Звісно, це заодно і мінус. Але якщо ці гравці не зроблять свій крок вперед – інші його також не зроблять. Тому такі трансфери приносять користь українському футзалу.

– Як вам Луцьк? Чи бували раніше у нашому місті?
– Раніше бував проїздом і на ветеранському турнірі. Тож нормально ознайомитися з містом не вдалося. Але цього разу з тренером «Любарта» Назаром Бугайчуком відвідав усі важливі історичні пам’ятки, побував біля замку Любарта. Загалом – досить комфортно. Все поряд – дуже зручно. Мені сподобалося.

– Що думаєте про перспективи «Любарта»?
– Я не хочу нічого казати, але бачу як хлопці працюють. Тому бажаю «Любарту» підтримки на різних рівнях. Ваше місто повинно бути зацікавленим у створенні умов для зростання команди. Без цього буде дуже важко зростати далі. Я вірю, що все можливо для «Любарта» і сподіваюся, що все буде добре.

За матеріалами блогу Руслана Пилипчука на сайті ua.tribuna.com