Станіслав ГОРНІК: «Структура «Любарта» дала можливість стати гравцем-професіоналом»

Станіслав Горнік – найбільш впізнаваний гравець луцького «Любарта». Яскравий голкіпер, який запам’ятався багатьом вболівальникам, коментаторам та журналістам своїм характером, енергією та величезною кількістю «сейвів».

Також воротар «князів» упродовж року керує дитячою школою «Любарта», що теж варте уваги. Окрім цього, під час цього інтерв’ю він проаналізував дебютний сезон в Екстра-лізі, пригадав найкращі та найемоційніші моменти, і, звісно, поділилися очікуваннями від другого старту в еліті українського футзалу.

Між музикою та футболом

– Пригадаймо, з чого все починалося. Як ти взагалі прийшов у футбол? Це було твоє власне рішення чи хтось підштовхнув?
– Це було у другому класі. Тоді до нас прийшли представники місцевої ДЮСШ (Ратне) та запросили на футбол. Я займався приблизно півтора роки, але далі полишив та пішов навчатися у музичній школі.

– Ого, цікаво. А як ти повернувся?
– Якось на уроці фізичної культури, років через п’ять після згаданого вище, грав у воротах під час гри зі старшокласниками. Тоді мені вдалося відбити класний штрафний удар, і всі мені почали казати, що я можу стати хорошим голкіпером. Мене почали запрошувати повернутися до футболу, і я так і зробив, відновивши заняття в секції, у якій починав. З того часу з м’ячем більше не розлучався.

– До речі, а ти одразу став у ворота?
– Ні, коли вперше прийшов в ДЮСШ, то бігав на позиції захисника.

– А хто був твоїм першим тренером тоді в ДЮСШ?
– Це Володимир Іванович Остапук, ми досі перебуваємо з ним на зв’язку. Я йому дуже дякую за всі зусилля, які він доклав, щоб допомогти мені стати кращим гравцем. Особливо це було відчутно тоді, коли я повернувся після тривалої перерви. Хлопці вже вийшли на зовсім інший рівень, мали значно більше навичок. І я вагався, чи правильно зробив, що відновив заняття з футболу. Тривалий час доводилося дуже важко, зовсім не встигав виконувати ті завдання, які мої однолітки з легкістю робили.

– Як відбулося твоє знайомство з футзалом?
– За наступних півтора роки я дуже непогано прогресував, виступав на різних турнірах за команду ДЮСШ у своїй віковій категорії, був капітаном. Неодноразово мене запрошували спробувати свої сили у структурі «Волині», але до цього так ніколи й не дійшло.

Натомість, поїхав в академію «BRW ВІК», вона тоді вважалася однією з найкращих в Україні, багато її вихованців були членами різних юнацьких та молодіжних збірних. Якось своєю ДЮСШ грали проти них, я повністю провалив перший тайм, але сильно провів другий. Тому Ігор Анатолійович Луньов (тренер «BRW ВІК») звернув на мене увагу та запросив відвідати тренування у Володимирі. Я їздив туди-назад упродовж наступних кількох місяців, працював з основною групою, щоб наставник міг подивитися і зрозуміти, чи я потягну такий рівень.

Хочу одразу зазначити, що Анатолійович теж дуже багато мені дав як наставник. Мене взяли в академію, і старші класи я провів вже там. Цей період став великим поштовхом для моєї подальшої кар’єри.

– Зрозуміло. Але я все ж запитував про твій старт у футзалі.
– (посміхаючись) Потрібно було підвести до цього моменту. Певний час я продовжував грати у футбол, змінив чимало аматорських команд в різних областях, мав шанси піти вище, але не склалося.

Разом із цим, у зимовий період я грав у футзал на місцевому рівні. Мені це завжди подобалося, оскільки можна було більше віддавати передач, результативно асистувати, вкидати далеко рукою. Можна навіть доволі часто забивати голи. Він швидкий, більше ударів та можливостей показати себе. Ще виступаючи на великому полі, я перетинався зі значною кількістю професійних футзалістів: Олександром Басичем, Богданом Новаком, Артемом Фаренюком, Вадимом Жаком.

Згодом я взяв участь у чемпіонаті міста Рівного у складі команди «АгроВест», здобувши перемогу та титул найкращого воротаря змагань. Якось згаданий Олександр Басич запропонував мені прийти на перегляд у «Кардинал». Я подумав, що він жартує, але ні. Мені подзвонив Станіслав Гончаренко і запропонував прибути на збори. На мої заперечення, він сказав: «Приходь, хочемо на тебе подивитися». Я погодився, це було цікаво, зовсім інший рівень, але там була сильна конкуренція: Сіріцький, Бутов. І подумав, що не маю шансів. Хоча мені давали можливість спробувати свої сили.

– Пригадай, як з’явився варіант із «Любартом»? Що стало визначальним у рішенні приєднатися до команди?
– Якось під час тренування з місцевою «тусовкою» у Рівному в період пандемії коронавірусу я познайомився з легендою футзалу Сергієм Піддубним. На той момент лише чув про нього, але ніколи не зустрічав раніше. Він подивився за мною та зацікавився, запропонував підвезти додому і в дорозі сказав теж наче в жарт, щоб я приїхав до Луцька. Він на той час був спортивним директором «Любарта», а я активно спостерігав за клубом, там виступало чимало моїх знайомих. Наприклад – Богдан Мізюк, з яким ми разом були у «BRW ВІК». Через кілька тижнів я потрапив до них на тренування, і так почалася моя історія з «Любартом», яка триває досі. За цей час вдалося виграти з клубом два титули чемпіона Першої ліги, дебютувати в Екстра-лізі та зіграти у «Фіналі восьми» Кубка України.

– Сезон 2024/2025 р. р. став для «Любарта» першим в Екстралізі. Як, на твою думку, змінювалася команда впродовж чемпіонату? Що додалося, чого бракувало?
– Наша команда і клуб постійно ростуть та стають кращими з кожним роком. І ми готувалися до свого дебюту в Екстра-лізі, налаштовувалися та знали, що легкої прогулянки не буде. Під час передсезонної підготовки ще більше зрозуміли, що наш рівень є досить слабким і потрібно додавати.

Коли ж чемпіонат розпочався, ми намагалися дати бій у кожному матчі. Особливо, в Луцьку. Дуже запам’яталася перша домашня гра проти «In.IT». Дуже прагнули тоді здобути перемогу («Любарт» переміг з рахунком 3:0, – автор), і коли вийшли на паркет – емоції просто переповнювали. Мені тоді вдалося відбити абсолютно все, що летіло ворота, хлопці теж виступили дуже класно, забили гарні голи. Ця перемога стала потужним поштовхом до наступних протистоянь. 

– Ти став капітаном після травми Дмитра Романюка. Що для тебе означає капітанська пов’язка? Це більше відповідальність, додатковий стимул, чи просто формальність?
– Насамперед, я хотів би зазначити, що наш основний капітан – це Владислав Козачок, який на війні з перших днів повномасштабного вторгнення. Це справжній лідер, людина зі стержнем та сильним характером. Влад рідко буває на матчах, але коли вдається, то він виводить команду. На жаль, цього сезону часто випадав і Дмитро Романюк, ми не могли на нього розраховувати у більшості матчів.

Тож, тренер підійшов до мене і сказав, що я повинен бути капітаном. І я був готовий та згідний із цим. Хоча мені всього 26 років, я все одно є найстаршим у «Любарті». І так, бути капітаном – це не формальність, а відповідальність на паркеті і поза ним, яка для мене дуже важлива.

– У регулярному чемпіонаті команда певний час перебувала близько до зони плей-оф. Як думаєш, чи міг «Любарт» пробитися в вісімку? Що стало тим бар’єром, який зупинив?
– Я вважаю, що в житті нема нічого нереального. Напевно, наш рівень був недостатнім для виходу у плей-оф. На початку сезону було чимало різних думок, насмішок, чи ми здобудемо хоча б одне очко, чи не пропустимо 100 голів і так далі. Ніхто з нас цього не слухав – кожен виконував свою роботу. Але скажу щиро: завдання пробитися у пост-сезон в нас не було.

Нам казали битися за кожну гру, здобувати досвід, але коли завоювали кілька перемог над хорошими суперниками, з’явилася надія продовження змагань після завершення «регулярки». Ми дуже хотіли, працювали, старалися, але нам трохи не вистачило. Будемо прагнути досягнути цього у новому сезоні, бо кожен з нас прагне прогресувати та виступати на найвищому рівні.

– Як оцінюєш увагу до футзалу в Луцьку цього сезону? Наскільки відчутною була підтримка трибун?
– Я вважаю, що наші вболівальники найкращі. Після усіх проведених гостьових матчів можу впевнено сказати, що в нас неймовірна та одна з найбільших аудиторія, прекрасна атмосфера, яка «тримає» від розминки і до моменту, коли остання людина покине зал. Упродовж сезону сформувався молодий фан-сектор, якому я особисто окремо дуже вдячний за круту підтримку, зокрема – на виїзному матчі проти «Кардинала».

До слова, в рамках «Фіналу восьми» Кубка України у нас була фотосесія капітанів, ми зустрілися у роздягальні, спілкувалися, і вони відмітили, що так, як в Луцьку – нема ніде. І, що цікаво, суперникам теж подобалося до нас приїжджати через велику кількість вболівальників на трибунах. Хоча я вважаю, що їм було непросто.

– Серія пенальті проти «Фурнітури-Експрес24» стала ключовою у вашому кубковому шляху. Це були два шалені матчі, які завершилися твоїми «сейвами» у «лотереї». Як ти налаштовувався на той матч? Що допомогло психологічно вирвати цю серію?
– Коли нам попала «Фурнітура» ми розуміли, що це не «ХІТ» і не «Aurora», але знали, що буде дуже непросто. Це команда з амбіціями та характером, а їхні хлопці б’ються за кожен клаптик поля та віддають всі сили заради результату. Тож, ми налаштовувалися на серйозний бій – так і вийшло: шалений матч вдома і не менш спекотне протистояння в Коломиї, яке перейшло в лотерею.

Пригадую, що мене критикували після гри в Луцьку за допущені помилки та пропущені голи. І я розумів, що на виїзді буде ще важче. Налаштовувався на цей матч, як на найважливіший у всьому сезоні. Коли настав час серії пенальті, а це для мене певна моральна битва з суперником, я намагався знайти «ключі», щоб потягнути удари деяких виконавців. Радий, що це вдалося, і наші хлопці пробили на 100% точно!

– Які в тебе враження від самої участі в такому турнірі, як «Фінал восьми»? Виступ у Палаці спорту, атмосфера, рівень організації – як все це сприйняв особисто?
– Це була наша мрія. Все дуже сподобалося, хоча і було хвилювання та ще більше відчуття відповідальності. Так, шкода, що не вдалося виступити краще, але нам не змогли допомогти ключові гравців: Мізюк, Сименко. Також Романюк ще був не в формі після травми. Якби всі ці люди були, ми змогли б поборотися за результат. Попри поразку, емоції залишилися неймовірними!

– Сезон завершився. Над чим зараз працюєш особисто? Є якісь індивідуальні плани на літо?
– Після завершення взяв тижневу відпустку від тренувань, щоб відновитися, а потім одразу повернувся до залу, хочу працювати ще більше, щоб прогресувати та допомогти команді досягнути вищих результатів.

– Не можу не запитати: чи були якісь пропозиції від інших клубів? І як ти загалом ставишся до можливого переходу. Чи розглядаєш варіанти?
– Ні, пропозицій не було, є спілкування з представниками клубів, тренерських штабів інших команд, але не більше. Якщо вони надійдуть – готовий розглядати. Але сьогодні я усім серцем з «Любартом» – це структура, яка дала мені можливість стати гравцем-професіоналом. Буду робити все від себе заради наших перемог та подальшого зростання. 

– У вересні 2024-го ти очолив дитячу школу «Любарта». Це серйозний крок. Як він стався?
– Досить неочікувано: перед стартом сезону мені подзвонив генеральний менеджер Дмитро Пасічник. Я думав, що він хоче поговорити про дебют в Екстра-лізі, але розмова пішла іншим вектором, і він запропонував мені стати директором школи. Він пояснив, чого чекає від мене на цій посаді, а я взяв час на роздуми і пізніше погодився. Це новий досвід, багато цікавих завдань, організаційні процеси – мені це подобається. Разом із цим приємно напряму брати участь і впливати на розвиток нашого молодого покоління, готувати дітей до можливості потрапити у голову команду.

– Дитяча школа «Любарта» – успішна та потужна структура. Але завжди можна краще. Щоб ти хотів ще покращити у роботі клубної академії?
– У нас хороша та прогресивна школа. За час своєї роботи я вже дещо змінив та покращив, але окремі процеси були і до мене на високому рівні. Разом із цим продовжуємо працювати над вдосконаленням організації тренувального процесу, розширенням тренувальної бази, шукаємо нові можливості для подальшого розвитку. Хочемо долучити спортивних партнерів, які б допомогли нам рухатися далі. Впевнений, що і зі свого боку ми зможемо зробити хорошу та ефективну рекламу для компаній, які захочуть стати частиною нашого шляху.

– Щоб ти сказав молодим футболістам та футзалістам для мотивації?
– На якому рівні ви б зараз не перебували, продовжуйте працювати і ніколи не здавайтеся. Я сам це пройшов, дуже пізно почав і сумнівався, що зможу коли-небудь виступати на високому рівні. Але я все таки тут і отримую колосальне задоволення. Ви теж зможете, вірте в себе та працюйте, працюйте і ще раз працюйте.

За матеріалами блогу «Футзальна Трибуна»
Фото: ФК «Любарт» (Луцьк)