Ігор КОРСУН: «Кортить спробувати себе у клубі-гранді» (Частина 1)

Минулої осені вся країна прикипіла до телеекранів, підтримуючи національну збірну України з футзалу. А синьо-жовта дружина віддячила вболівальникам яскравими перемогами та історичним досягненням – «бронзою» чемпіонату світу. На якийсь час підопічні Олександра Косенка зробили, здавалося б, неможливе – відтіснили на другий план навіть футбол.

Одним із лідерів збірної України був і залишається Ігор Корсун, який багато років відіграв за «Ураган», а в складі херсонського «Продексіму» двічі брав золото Екстра-ліги. Цей сезон він проводить у найсильнішій лізі світу, якою по праву вважається іспанська Прімера. В інтерв’ю для «Футбол 24» Ігор Корсун розповів про свою адаптацію у памплонській команді «Осасуна Магна», прокоментував ігри на чемпіонаті світу і проти збірної Росії на Євро-2022, а також пригадав, з чого все розпочиналося.

«Дай мені м’яч – я знаю, що з ним робити»

– Ігоре, з моменту історичного досягнення збірної України минуло трохи часу. Що за цей період переосмислили? Можливо, поглянули на «бронзу» Кубку світу під іншим ракурсом?
– Справді, наша «бронза» – це історичний результат. Але такі відчуття, знаєте… Вони такі самі, як у той день, коли ми виграли. Наче перемогли у звичайному матчі. Особисто у мене немає відчуттів у стилі: «Вау! Ми – треті у світі!».

– «Нинішня збірна сильна ментально. Спокійно можемо грати на рівні з «топами» «у своїй голові»», – сказали ви в інтерв’ю після повернення зі світового форуму. Психологія – потужна річ? У нашій команді раніше цей фактор недооцінювали?
– Психологія – одна з головних речей у спорті взагалі. У збірній я вже тривалий час. Пам’ятаю, яка була психологія у мене і навіть у старших гравців: ми завжди діяли від оборони. Не скажу, що боялися грати з «топами», але якісь такі моменти мандражу були присутніми. Зараз цього всього немає. Скоріш за все, покоління змінилося, і люди тепер по-іншому думають та сприймають ситуацію. У плані психології ми зробили величезний крок уперед.

– Олександр Косенко. Якими методами він добився такого ефекту?
– На мою думку, тренерство у збірній – це взагалі складний момент. Психологія, згуртування колективу виходить на перший план. Бо просто немає часу тренуватися, награвати якісь схеми. А ось створити класну атмосферу в команді, яка зможе давати результат, ось це дуже важливо. Величезна заслуга Олександра Петровича в цьому.

– Чотири голи + два «асисти» у вас на Кубку світу. Але читав, що ви незадоволені своїм виступом. Чому?
– Хотів і планував забити якомога більше (усміхається). Я ніколи собою не задоволений. Вважаю, що кайфувати від себе – неправильно. От якби виграли чемпіонат світу! Можливо, лише тоді я б відчув якесь задоволення від своєї гри. Я – максималіст. Завжди стараюся шукати якісь мінуси, щоб їх покращувати в майбутньому.

– Перші два м’ячі ви забили Анголі. Чим африканський футзал відрізняється від європейського?
– Відрізняється якоюсь такою шаленістю. Є певні неписані правила у футзалі, яких потрібно дотримуватись. Але африканці ними нехтують. Грають у манері «Дай мені м’яч – я знаю, що з ним робити». Обігрують у зонах, в яких небажано це робити (усміхається). Творять усе, що завгодно. Але ця нестандартність робить їх непередбачуваними. М’ячем вони володіти вміють. Плюс – фізично витривалі. Цього, щоправда, не вистачає на увесь матч, якщо немає ігрової дисципліни і порядку. Над цим потрібно попрацювати.

– Також ви розписалися у воротах Афганістану. Країна півстоліття перебуває в стані бойових дій, зараз до влади прийшли таліби. А в них, виявляється, ще якісь успіхи в спорті є!
– Я, насправді, був дуже здивований, зважаючи на складну ситуацію в їхній країні. А тут вони виходять і при цьому показують хороший футзал. Я буквально тільки перед чемпіонатом світу дізнався, що є така збірна. Зараз клуби деяких європейських чемпіонатів зацікавилися афганськими футзалістами. Незважаючи на все, футзал у них розвивається. Доволі складна була в нас гра проти цієї команди.

– Отримали від вас «пакуночок» у свої ворота навіть бразильці. Та півфінальна гра – окрема тема, болюча для нас поразка. Не дотиснули…
– Бачите, ви самі кажете «не дотиснули». Отже, ми тиснули саму збірну Бразилії. Навіть це вже є серйозним показником. До початку матчу, думаю, ніхто не очікував такого результату і гри від збірної України. Але події, які відбуваються в нашій країні, вплинули на нашу самовіддачу. Нам не вистачило зовсім трішки, можливо забракло досвіду гри на такому рівні у півфіналі. Адже з 10-метрового пропустили, самі собі привезли зовсім необов’язкові м’ячі.

– Після такої поразки, у матчі за бронзу проти Франції, на перше місце знову вийшла психологія?
– Думаю, що так. Ми, українці, маємо це в крові – у дуже потрібних моментах можемо зібратися і витиснути максимум.

– Бачив, що узбеки, казахи та інші глядачі на аренах чемпіонату світу активно підтримували Україну. Це відчувалося?
– Упродовж всього турніру у нас додавалося вболівальників з кожним матчем. Бувало, приїжджаємо після матчу в готель і зовсім незнайомі люди підходять, дякують за гру, фотографуються з нами. Таке траплялося дуже часто. 

«Проїжджали Чорнобаївку, там уже все горіло»

– Росіян не зустрічали?
– Може й зустрічали, але не знали, що це вони.

– З росіянами ви перетиналися у півфіналі Євро-2022. На жаль, Україна тоді поступилася, а до вторгнення окупантів залишалося менше трьох тижнів. Атмосфера матчу запам’ятался на все життя?
– Насамперед, пригадується те, як ми за меншу половину першого тайму набрали п’ять фолів. До гри атмосфера дуже нагніталася. На мою думку, це певною мірою негативно вплинуло на підсумковий результат для нас. Адже хотілося не тільки у футзал з ними грати, а реально бити їх. Складна ситуація. Було не до футзалу, і це заважало.

– З їхнього боку таке ж налаштування було?
– Я не помітив. Здалося, що вони вийшли, як на звичайний матч. Навіть уболівальники-росіяни, які там були, аплодували нашій збірній після гри. Для них це був звичайний матч. Для нас – ні.

– Ви передчували, що буде війна?
– Думаю, що ні. Принаймні, не в такому вигляді, в якому вона точиться останні три роки. Не міг повірити, що це можливо.

– Тоді ви були гравцем «Продексіму», з яким здобули два чемпіонства та інші трофеї. Перший день вторгнення застав вас у Херсоні?
– Застав в автобусі. Ми поверталися з гри в Івано-Франківську. Дехто з хлопців слідкував за новинним онлайном, за оголошенням війни. Проїжджали Чорнобаївку, там уже все горіло. Були прильоти.

– Які думки з’явилися в голові?
– Я насправді десь уже прорахував цей момент. Знав, як у тому чи іншому випадку я буду діяти. Передивився відео з різними військовими, засвоїв фахові поради. Приїхавши у Херсон, одразу підхопив сім’ю і поїхав до батьків на Хмельниччину. О сьомій ранку, зібравши найнеобхідніші речі, вирушили в дорогу. Буквально через дві години дісталися пункту призначення. Ще Мішу Зварича забрав. А вся команда залишилась у Херсоні.

– Що розповідали хлопці?
– Нічого доброго. Було дуже погано все. Місто опинилося в окупації, росіяни бомбили його дуже сильно. Єдиний плюс – у нашого тренера Дмитра Бербенцева був будинок із просторим підвалом. Там практично вся команда й пережила окупацію. 

«Тренери, мабуть, дивилися на мене, і ні за що б не повірили, що з цього хлопця може вийти щось путнє»

– Ви повернулися в «Ураган» – свою першу професійну команду. Хоча, взагалі, розпочинали у футбольному «Енергетику» з Бурштина…
– У мене, насправді, дуже складний шлях. До шістнадцяти років навчався у рідному селі. При школі існувала ДЮСШ, де займався під наглядом батька. Рівень, звичайно, був дуже низький. Потім вирішив поступати в Івано-Франківський коледж фізичного виховання. Директор коледжу, пам’ятаю, ще запитав мене з усмішкою: «Приїхав «Ураган» наш піднімати?». А я тоді навіть не знав. «Який «Ураган?»» – думаю собі.

Почав грати на область за «Ураган-2», і паралельно бігав за юнацьку футбольну команду «Енергетика». Центральний півзахисник. Коли ж «Ураган-2» вийшов на професіональний рівень і заявився на Першу лігу, я зосередився винятково на футзалі. Почав підключатися до першої команди.

На початку війни, після Майдану, велика група гравців пішла з «Урагану». Основними стали вчорашні «дублери», серед яких був і я. Ось так все почалося. Чи продовжилося (усміхається).

– Шкодуєте, що не заявили про себе у футболі? Солідні контракти і популярність крутяться саме там.
– Взагалі не шкодую. Бо знаю, який шлях я пройшов і чого добився. Пригадую, яким приїхав в «Ураган». Тренери, мабуть, дивилися на мене і нізащо б не повірили, що з цього хлопця може вийти щось путнє.

– Талант? Наполеглива праця? Збіг обставин?
– Я бачив дуже багато талановитих людей. Але талант, на мою думку, більше суб’єктивне поняття. Головною запорукою успіху є праця, характер, ментальна робота. Талант все-таки відходить на друге місце. Пам’ятаю, у нас такі талановиті хлопці були 16-17-річні. Ну дуже перспективні. Але зараз у спорті їх немає. 

Далі буде… 

За матеріалами сайту «Футбол 24»
Фото: ФІФА