ДЮСШ «ЕХО» (Харків): історія першої футзальної школи в Україні. Частина 1

Це інтерв’ю з Василем Симоновим – не нове. Однак, воно і зараз дуже цікаве та актуальне, тому що український дитячо-юнацький футзал зараз переживає підйом. І, мабуть, багатьом нинішнім дитячо-юнацьким футзальним тренерам буде цікаво почитати, з чого все починалось, і хто стояв у витоків. Тому, пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з Василем Симоновим, яке вийшло у 2013 році на сайті UA-Футбол, і воно було присвячене першій в Україні суто футзальній ДЮСШ – «ЕХО» (Харків).    

– Василю Михайловичу, яка передісторія створення школи «ЕХО»?
– Не маючи нормального і стабільного фінансування, наша команда «ЕХО» відчувала постійний відтік кадрів. Щороку по 3-4 гравця йшли в більш благополучні у фінансовому плані клуби. І в кінці 1996 року ми з Юрієм Івановичем Кобзарем прийшли до висновку, що потрібно створювати постійно діючу групу підготовки, а ще краще – власну ДЮСШ. За підтримки Любові Василівни Задорожної (харківський облрада ФСТ «Україна») це питання вирішилося досить швидко, і 3 лютого 1997 року ДЮСШ «ЕХО» була відкрита.                

– Чому саме така назва?
– «ЕХО» – це торгова марка продукції, виробленої Харківським заводом електроапаратури. Особливо відома раніше своїми електробритвами. Звідси і назва. Так називалася команда, клуб і, відповідно, ДЮСШ.

– Футзал був пріоритетним видом спорту в ДЮСШ?
– Так, він був єдиним видом спорту в ДЮСШ, в якій працювало 9 тренерів-викладачів.

– Існує думка, що саме ДЮСШ «ЕХО» стала законодавцем мод в українському футзалі, і саме ДЮСШ «ЕХО» почала розвивати футзал так, як у нашій країні до цього не робив ніхто. Чи так це?
– Почнемо з того, що на той момент (1997 рік) ДЮСШ «ЕХО» була першою і єдиною офіційно зареєстрованою спеціалізованою футзальною школою. Ми починали першими такий проект, не було нічого подібного в Україні та найближчому зарубіжжі. Доводилося йти, якщо так можна висловитися, на дотик. Перший наш набір був з хлопців 1981 рік народження. З нього вийшли Артем Ковальов і Олександр Хурсов. Треба відзначити, що наші команди регулярно були в числі переможців і призерів юнацьких першостей України.

– Як доводилося вирішувати проблеми з м’ячами, правилами та іншими моментами, пов’язаними з футзалу?
– Правила такі-сякі були на той момент, правда, дуже часто в них відбувалися зміни. А м’ячі і форму доводилося діставати в Москві. Везли туди застібку-блискавку, здавали в взуттєві майстерні, а на виручені гроші купували м’ячі «Селект» та екіпіювання. На комбінаті «Спорт» таким же чином міняли цю ж застібку-блискавку на футзальне, вірніше, тоді ще гандбольне та фехтувальне взуття «Адідас». Під Пітером діставали солдатські «копочки».

– Купівля форми та м’ячів у Росії напевно була пов’язана з тим, що там вже тоді відбувався футзальний бум?
– Так, у Росії футзал (щоправда, у цій країні футзал продовжують називати міні-футболом, хоча, як відомо, зараз вже є окремий вид спорту з такою назвою. – А. Т.) постійно знаходився на крок попереду в ігровому і організаційному плані. Тоді, на початку 90-х років, ми співпрацювали з футзальним клубом «КСМ-24». Вони у своєму кооперативі виготовляли спортивні сумки та ігрову форму. Шили форму в ті часи ще у Дніпрі (тоді ще у Дніпропетровську. – А. Т.). Взагалі, все було у великому дефіциті.

– Коли ДЮСШ «ЕХО» почала виходити вже на свій шлях розвитку?
– На свій шлях розвитку ми вийшли одразу – в 1997 році. За командою 1981 р. н. слідувала команда 1982 р. н. (Юнаков і Шевельов), потім 1983 р. н. (Кондратюк і Бондар), 1984 р. н. (Овсянников і Якунін). Взагалі-то найсильнішою командою за все 13 років школи була команда 1983 р. н. У фіналі юнацької першості України був переможений «Запоріжкокс» з рахунком 16:0. Рідкісний рахунок для фіналу. І гравці в тій команді, яку тренував Юрій Воложенко, були дуже сильні: Олександр Кондратюк, Дмитро Бондар, Віталій Кисельов, Владислав Коробкін, Сергій Тимошин, Олександр Золотухін та інші. 

– І як результат – саме з цих хлопців знайшли себе в футзалі і викликаються зараз в збірну України…
– У тому варіанті збірної, коли був розширений склад до чемпіонату Європи 2014 року в Бельгії, наших вихованців – четверо. Це – Олександр Хурсов, Денис Овсянников, Дмитро Бондар та Дмитро Федорченко. А за всі роки 10 наших випускників одягали форму збірної України.

– Скажіть, а чи не було побоювань, що футзалісти ДЮСШ «ЕХО» в один прекрасний момент передумають і підуть у великий футбол?
– Таких побоювань не виникало. Навпаки, майже всі вони починали з великого футболу. І лише три гравці, які займаються зараз футзалом професіонально, пройшли всі щаблі розвитку в ДЮСШ «ЕХО», починаючи з першого року навчання. Це Дмитро Федорченко з «Локомотива», Дмитро Долгов та Олександр Педяш з «Моноліту» (тоді, у 2013 році, коли вийшло це інтерв’ю, Педяш у «Моноліті» вже подавав великі надії, а вже потім він став гравцем хмельницького «Сокола», після чого перейшов у київський «ХІТ». – А. Т.).

– У той час, коли футзал в Україні ще був не сильно популярним видом спорту, важко було знайти суперників для «ЕХО» на внутрішній арені?
– Можна сказати, що засновниками дитячо-юнацького футзалу в Україні є три клуби: харківський «ЕХО», київський «Кий» і одеський «Локомотив». Пізніше приєднався до цього руху харківський «Локомотив», енергодарський «Темп» та інші клуби. Так як на той момент Всеукраїнські змагання були нечисленні, тобто – Кубок і першість України, то прогалини в ігровій практиці ми намагалися заповнювати в Харкові. Благо, і аматорський, і дитячий футзал у нас перебував і перебуває на дуже високому рівні. Регулярно проводилися дитячі турніри, а старші юнаки, починаючи з п’ятнадцяти років, вже грали серед дорослих.

– Отже, це в подальшому і зумовило створення Української дитячо-юнацької футзальної ліги, чи не так?
– До моменту створення УДЮФЛ проведенням дитячо-юнацьких змагань займався відповідний комітет АМФУ, яким керував нині покійний Леонід Йосипович Матьков. Вони проводили змагання на досить хорошому рівні. Але нас не влаштовувало те, що змагання проводилися лише в двох вікових категоріях (до 17 та 15 років) і були спареними. Ми весь час пропонували грати окремо по кожному року і розширити віковий діапазон учасників. У 2004 році вдалося переконати Геннадія Анатолійовича Лисенчука (тоді ще – Президента АМФУ. – А. Т.) про необхідність створення дитячої ліги.

– І ДЮСШ «ЕХО» стояла біля витоків УДЮФЛ?
– Так, напевно, говорити не варто. Ми були ініціаторами, а створили лігу делегати від шкіл, які приїхали на конференцію до Харкова.

– З появою УДЮФЛ у ДЮСШ «ЕХО», відповідно, з’явилася конкуренція. Які команди були для вашої школи найбільш принциповими суперниками?
– Конкуренція була і раніше до створення УДЮФЛ. У кожному віці були свої конкуренти. Це і вже раніше перераховані школи, і їх послідовники. Якщо брати останні роки, то 1992 р. н. – Суми, Івано-Франківськ, Луганськ, 1993 р. н. – Суми, Луганськ, Макіївка, 1994 р. н. – Житомир, Шостка.

– Поступово ДЮСШ «ЕХО» почала виходити і на більш серйозний рівень – вчорашні юні футзалісти стали грати серед дорослих. Наскільки школа та її вихованці були готові до такого переходу?
– Як такого, плавного переходу не було. Хлопці вже у 16-17 років, а Кондратюк навіть у 15, грали у Вищій лізі чемпіонату України за головну команду, паралельно граючи за юнаків. Ми змушені були довіряти молодим. А серед дорослих на регіональному рівні, як я вже говорив, усі наші команди починали грати з 15-річного віку.

– Якщо не секрет: які цілі ставилися перед вихованцями ДЮСШ «ЕХО» вже на дорослому рівні?
– Як таких, ніяких надприродних завдань перед молоддю не ставилося. Скоріше адаптуватися до дорослого футзалу, зрозуміти філософію гри, освоїти тактичні побудови, підвищувати свою майстерність, ставати психологічно стійким і так далі.

– З чим пов’язано те, що через деякий час ДЮСШ «ЕХО» перестала брати участь у «вишці»?
– У Вищій лізі чемпіонату України брали участь не команда ДЮСШ «ЕХО», але команда ФК «ЕХО». У цій команді постійно грали 6-7 учнів ДЮСШ. Але команда належала футбольному клубу, а ДЮСШ «ЕХО» була під юрисдикцією ФСТ «Україна». Ви, напевно, маєте на увазі зникнення «ЕХО» з назви команди. Це сталося у 2002 році.

– А що послужило причиною?
– На той момент був створений футбольний клуб «Універ», і команда була передана йому. Назва команди була «Універ-ЕХО». Потім в якості спонсора була залучена «Південна залізниця», і команда стала називатися «Універ-Локо». Коли ж «Локомотив» виділився в окрему команду, назва стало «Універ-Харків» з огляду на фінансову допомогу міста і області.

– Василю Михайловичу, кілька років тому ДЮСШ «ЕХО» припинила своє існування. Що Ви можете розповісти про останні випуски школи?
– Останні випуски школи – це команди 1996 р. н. Сергія Устенка і 1997 р. н. Антона Стрільця. Перша команда зараз виступає на Кубку ФК «Універ» під назвою «Чотири кімнати», а друга – у структурі «Моноліту».

– А що далі? Чи є якісь шанси повернути школі колишню славу?
– Це має бути комусь потрібно. Не обов’язково «ЕХО», але така спеціалізована футзальна школа для Харкова просто необхідна. У Харкова прекрасні футзальні традиції, сильні футбольні школи – є вибір гравців. А такого дитячого турніру, який проводиться з листопада по квітень з десятьма віковими категоріями, де грають близько 120 команд, немає ніде в Україні. Я думаю, що більш за все це потрібно «Локомотиву». Просто керівництву клубу потрібно не декларувати наміри, а створити нормально функціонуючу школу.

P. S. Зараз ДЮСШ «ЕХО» відродилась, і вона фактично починає все спочатку. Проте, Василь Симонов, як і раніше, приділяє розвитку цієї школи велику увагу. Але про це ми поговоримо в одній з наступних частин.

Артем ТЕРЕНТЬЄВ, «5х5»