Євген СІРИЙ: «Думки про футзал відійшли на задній план»

На початку лютого збірна України з футзалу пробилася у півфінал чемпіонату Європи, де поступилася збірній Росії. Минуло три тижні, і війна з футзального майданчика перемістилася на українські вулиці, лісосмуги та дороги. І якщо в амстердамському спорткомплексі «Ziggo Dome» ми могли дозволити собі програти, то у нинішньому протистоянні сумнівів у нашій перемозі немає.

Одним з найбільш помітних українських футзалістів на Євро був Євген Сірий, представник київського «ХІТа». У матчі з росіянами він не тільки забив, а й продемонстрував нереальний рівень налаштованості. Про гру з Росією, виступи у чемпіонаті країни-агресора та допомогу ЗСУ Сірий розповів у інтерв’ю Спорт 24.

«За футболку, у якій я забивав гол русні на Євро, віддали 25 тисяч»

– Євгене, судячи з ваших соцмереж, волонтерство займає якщо не увесь ваш час, то значну його частину.
– Футзальний сезон в Україні призупинено, у мене з’явилося більше вільного часу. До того ж я розумію, що не можу бути осторонь. На фронті загинув мій товариш Максим Косинський, з яким я навчався в інституті. Його мати – військовий лікар, вона у госпіталі проводить складні операції. Одного дня мій батько запропонував розпочати збір коштів, зокрема, і на медичні потреби. З цього, власне, усе розпочалося.

– Ви забезпечуєте не лише медичний напрямок?
– Оскільки запитів було кілька, я розпочав допомагати у кількох сферах. Контактую лише з тими, кого знаю особисто. Зараз триває четвертий за ліком збір коштів. Загалом зусиллями багатьох людей вдалося зібрати понад 300 тисяч гривень.

– Одним з етапів волонтерської діяльності є доставка необхідних речей у гарячі точки. Здається, ви їздили у Краматорськ?
– Я планував це зробити, однак особисто не їздив туди. Ми придбали автомобіль, а мої знайомі доставили і авто, і гуманітарну допомогу у пункт призначення. Велика заслуга у цьому належить журналісту Жені Кучіну, який їздив у Краматорськ.

– Як багато спортсменів залучені до передачі своїх експонатів для аукціонів?
– Чимало футболок, які розігруються на аукціоні, пропонує Дмитро Клочко, з яким ми свого часу виступали у харківському «Локомотиві». Допомагають хлопці-кіберспортсмени. Відзначу також Романа Зозулю та агента Сашка Панкова. Роль кожного є важливою на різних етапах.

– Який експонат дозволив виручити найбільшу суму коштів?
– Нещодавно вдалося продати свою футболку з недавнього чемпіонату Європи, у якій я забивав гол русні в півфіналі. За неї віддали 25 тисяч гривень.

«Кожен спортсмен, який побував там, шкодує про цей досвід»

– Власне, про русню. Той матч на Євро особисто для мене асоціюється саме з вашою шаленою зарядженістю. Налаштовувалися на півфінал проти окупантів по-особливому?
– Ні, не сказав би. Принципово просто хотілося довести, що ми перебуваємо на рівні збірної Росії, яка вважається топовою у футзальному світі. Те, що я проявив себе у контексті гіперналаштованості на матч, просто властиво моєму характеру.

– Навіть той шалений підкат проти Давидова, який коштував вам жовтої картки, а йому проблем з рукою?
– А це треба було трохи струсонути і завести ще більше своїх хлопців. До речі, усі, хто згадує ту гру, обов’язково відзначають той підкат.

– Яким було ваше спілкування з представниками російської збірної?
– Воно існувало до 24 лютого. Я підтримував стосунки з капітаном їхньої збірної та ще кількома футзалістами. Після початку повномасштабного вторгнення жодна людина з Російської Федерації, з якою я коли-небудь зустрічався чи був знайомий, не написала жодного слова. Хтось опублікував пост у соцмережах, який опосередковано засуджував дії своєї влади. Та це максимум. Я зв’язок зі всіма перервав, від усіх повідписувався. Нехай це буде на їхній совісті.

– Через три тижні після гри з Росією у півфіналі Євро Україну було жорстоко атаковано. Ще до цієї події ви відчували особливий підтекст, пов’язаний з окупацією Криму та знищенням Донбасу?
– Накачка велася з обох боків. І від керівництва, і у ЗМІ. Тренер приділяв цьому увагу і пояснював, що не треба звертати увагу на будь-які розмови. Мовляв, ми маємо поле, 40 хвилин чистого часу і треба все показати там. У нас була фантастична підтримка, ми чули усі заряди наших вболівальників. Звичайно, потім все це перекручувалося у ЗМІ агресора. Якби ми тоді знали, що через три тижні після Євро таке станеться, то російська збірна живою з поля не пішла б.

– Відсторонення російських спортсменів – річ, яка не підлягає обговоренню?
– Воно абсолютно заслужене, на тисячу відсотків. Люди мовчать, не висловлюють своєї думки. На політичному рівні їх ізолюють від цивілізованого світу, вводять нові санкції. Чому це не має стосуватися спорту? Спорт не перебуває поза політикою.

– Раніше ви грали у Росії. Та сторінка, якої краще б не було у вашому житті?
– У московський «Спартак» я б ніколи не поїхав навіть виключно з точки зору футбольної складової. Переходив туди після операції, поспішив. Це клуб, який обманює усіх своїх гравців. Щодо «Прогресу», то на той момент цей трансфер здавався мені непоганим варіантом – спробувати свої сили у російській Суперлізі. Там я отримав травму і вилетів на 6 місяців.

– А якщо дивитися на поїздку у Росію крізь призму окупації 2014 року?
– Кожен спортсмен, який побував там, шкодує про цей досвід. До кінця ніхто не вірив, що сусідня країна може напасти на нас.

«Протягом першого місяця рідні мешкали у підвалі»

– 23 лютого «ХІТ» вийшов у «Фінал восьми» Кубку України. Війна застала вас у Києві?
– Так, після гри я приїхав додому, разом із дружиною вклали спати дитину. Заснув орієнтовно о 1-й ночі, а о 04:30 зателефонував тесть і сказав, що все почалося. Спершу з’явилася якась паніка. Почали хаотично збирати речі. Звуки вибухів долітали до нас, хоча у нашому районі було спокійно. Перші два дні в плані психології були найважчими.

– Що у вас викликало найбільші емоції за час війни?
– Пригадую випуск «Красави», героями якого були українські футболісти. Пройнявся переживаннями хлопців, які перебували далеко від своїх сімей і нічим не могли допомогти їм. А ще я, як і усі, дуже надихнувся успіхами нашої армії, яка стримала ворога. Також великий респект усім, хто допомагає ЗСУ.

– Щоденно продовжує страждати від вибухів ваш рідний Харків. Якщо вести мову про спортивну інфраструктуру, то зазнав сильних пошкоджень спорткомплекс «Каразінський», у якому ви, мабуть, неодноразово бували.
– Мені доводилося часто грати там. Навіть, коли я вже не виступав у Харкові. Дуже сподіваюся, що ми зможемо відбудувати на цьому місці сучасніший комплекс. Взагалі Харків добряче постраждав. У мене там залишилися батьки та бабусі з дідусями. Протягом першого місяця вони мешкали у підвалі. Їхні домівки розташовані на Салтівці, неподалік від страшенно зруйнованої Північної Салтівки. Там, до речі, постраждав дім екс-футзаліста збірної України Дмитра Шамлі (і не тільки його – ще деяким колишнім гравцям збірної України «прилетіло». – А. Т.).

– У Харкові ви розпочинали заняття футболом. Ініціатором був ваш батько, місцевий тренер?
– Так, це все його заслуга. Можливо, тато бачив у мені своє продовження у спорті (до речі, Олександр Володимирович Сірий трохи згодом працював у тренерському штабі «Локомотива-2», а також був куратором футзальної команди ХНПУ ім. Г. Сковороди. – А. Т.). Я займався у школі «Металіста», паралельно ходив на футзал. Кумири? Завжди подобався Зінеддін Зідан.

– У збірній та «ХІТі» ваші номери на спині відрізняються. Чому 7 та 88?
– Парадоксально, та «сімка» була вільною у національній команді. Я обирав з трьох варіантів, найбільше сподобався 7. Щодо 88-го номера у «ХІТі», то це цифри мого дня народження 8 серпня. А до професіонального футболу я завжди грав під 10-м номером.

– Хто з ваших однокласників досягнув професіонального рівня?
– Володимир Шопін грав за «Металіст» в УПЛ. Він, здається, єдиний дійшов топ-рівня. Також у ДЮСШ-13, де я теж займався, я перетинався із Сашком Скляром, який багато років виступає за «Ворсклу».

– У певний момент футзал переміг футбол у вашому житті. Якби займалися більш популярним видом спорту, то шанси на виступи у збірній та чемпіонство були б набагато меншими?
– Фактично то було не моє рішення. Скоріше, тато побачив, що у футзалі я робив значні успіхи. Поїхав у Суми, грав там за місцевий «Колос», отримав виклик у збірну. Згодом виступав за ДЮСШ «ЕХО» у Василя Симонова (як раз один з останніх випусків цієї легендарної школи перед розформуванням. – А. Т.). А пізніше перебрався у «Локомотив». У футбольному плані варіантів було менше, я міг розвиватися лише у Харківському спортінтернаті. Зараз можна казати, що перехід у футзал був правильним рішенням.

«Думки про футзал на задньому плані – частіше думаю, де купити бронежилет»

– В Україні максимум спортивної уваги отримує футбол. Вам, як представнику менш популярного футзалу, не образливо?
– Звичайно, завжди хочеться, щоб футзал більше розвивався, зокрема, і в медійному плані. Суттєвий імпульс наш вид спорту отримав після успішного Євро. Зрештою, у світі всі знають тільки 2-3 топові футзальні ліги, а ще це не олімпійський вид спорту. Увага вболівальників традиційно прикута до футболу.

– Як справи у ваших партнерів по національній команді?
– У перші воєнні дні я вирушив до Івано-Франківська, де зустрічався з багатьма хлопцями. Організували там благодійний турнір. У ньому брали участь також і хлопці з Херсону. У нас є група в месенджері, періодично кожен відписується і розповідає, як у нього справи. Контакт ні з ким не втрачено.

– Крім яскравих виступів на майданчику, в Україні активно обговорювали та поширювали емоційне відео з автобуса, де ви душевно затягнули «Червону руту».
– Ми постійно співали: дорогою на тренування, у роздягальні до та після гри. Наш плейлист формувався з українських пісень. Ми їх так часто співали, що я потім кілька місяців слухати не міг (Усміхається). Коли був хороший настрій, то ми завжди співали. А те відео з автобуса – це вже таке… Просто домовилися виконати щось на камеру.

– Нещодавно ви повернулися до тренувань з «ХІТом», граєте у Літньому чемпіонаті нескореної столиці. Складно було знову вийти на поле?
– Життя кожного з нас змінилося. Розповім про себе. Раніше футзал був моєю роботою і пристрастю, я тренувався щодня. А тепер ми займаємося двічі на тиждень, до цього бувало і одне заняття. Якщо і граємо турніри, то переважно не на звичному покритті та майданчику. У моїй голові думки про футзал відходять на задній план – частіше думаю, де дешевше купити бронежилет, або як справи у моєї сім’ї в іншому місті.

– Що відомо про старт нового сезону в PARIMATCH Екстралізі?
– Конкретики немає, складно спрогнозувати. Думаю, як тільки з’явиться чітка інформація щодо відновлення футбольної УПЛ, то паралельний карт-бланш отримає футзал. Поки підтримуємо форму та збираємо кошти на благодійних турнірах. Дуже сподіваюся, що це допоможе нашим воїнам, полегшить їм завдання, а Україна якнайшвидше вижене ворогів зі своєї землі.

– Віру у це маєте непохитну?
– Постійно читаю новини, моніторю ситуацію, радію звісткам про те, що наші хлопці звільнили черговий населений пункт. Мій день не сильно відрізняється від дня більшості українців. Складно прогнозувати майбутнє, проте точно знаю, що фраза «русня – друга армія світу» була величезною оманою. Можливо, наша перемога буде не такою стрімкою, але те, що ми переможемо – жодних сумнівів не маю.

За матеріалами сайту Спорт 24
Фото: УЄФА