Назар БУГАЙЧУК: «Розуміємо, що нам треба багато над чим працювати»

Від нього подекуди не знаєш чого й чекати, але видовищна гра цього колективу завжди спонукає глядачів заповнювати залу. Його люблять, ненавидять, шанують, захоплюються, заздрять – все ці кардинально протилежні емоції стосуються футзального клубу «Любарт». Однак незаперечним фактом є те, що з «князями» рахуються, в якій би першості вони не виступали. А це вже, погодьмося, показник рівня футзальної структури. Наша розмова про нинішній стан речей із головним тренером лучан Назаром Бугайчуком.

– «Любарт» сьогодні за структурою й принципами роботи є клубом №1 на Волині. Чи не давить такий тягар на тренера і на гравців?
– Як на мене, вже такого нема, щоб давили відповідальність чи хвилювання. Певна річ, існує тиск за результат, адже команда у верхній частині турнірної таблиці, і є мета перемагати. Тим паче, «Любарт» грає на всеукраїнському рівні, тож в людей побутує хибне міркування, що на внутрішній арені повинен легко перемагати. А це далеко не так, адже більшість учасників навчилися грати у футзал, і у всіх у складі є кваліфіковані виконавці. Також є ще один надзвичайно важливий нюанс – певний дисбаланс між молодими гравцями без досвіду, футзалістами, хто тільки прийшов у команду й тими, хто має досвід перемоги Першої ліги України. Відтак, на останніх і лягає лідерська роль на майданчику десь притримати, десь пришвидшити, десь заспокоїти та варіювати ігрову аритмію. Тому в деяких зустрічах траплялися певні надломи при хитких рахунках. Але це і є награвання різних поколінь, на що, безумовно, потрібен час.

– За доволі короткий у футзальному сенсі час «Любарт» зумів встановити ряд досягнень, які є історичними. Для прикладу, чемпіона Першої ліги України на Волинь привезли вперше, і нині питання ще те – хто й коли це зможе повторити. Чи не проскакували у футзалістів якісь натяки на «зіркову хворобу»?
– Ні, однозначно такого не було в нас. Ми розуміли тоді й чудово розуміємо нині, що нам треба ще багато над чим працювати, адже в нас нема аж такої вислуги років, аби спочивати на лаврах. І якщо відверто, то зараз нікого не обіграєш на одній нозі. А на «Любарт» налаштовуються з подвійною, а то й потрійною мотивацією. Всі суперники усвідомлюють, що тільки максимальна концентрація й зарядженість на боротьбу – то шанс на перемогу. Тому в нас нема легких опонентів, усі впираються, а ми натомість повинні вигадувати й мудрувати як же ті оборонні редути долати. А це не завжди вдається, бо частий наш ворог – надмірний поспіх та не завжди вміємо до кінця витерпіти й вичекати влучний момент. А щоб це відточити, потрібна велика кількість матчів. Тому не лукавлю – зіркової хвороби нема й  наразі бути не може.

– Не можу оминути теми «Сергій Піддубний». Для багатьох шанувальників гри 5х5 його відхід став несподіванкою. Якщо не таємниця – як це все сталося і чи був якийсь надлом з цього приводу в колективі?
– Почну з того, що нинішній рік у всіх пожмаканий, пошматований й непевний. Особливо його початок. Ми довго не знали чи буде цей сезон, чи будемо ми, а як будемо, то як і де. Як і переважна більшість українців, були в підвішеному стані очікування. Певна річ, війна вплинула на те, що довгострокових планів ніхто не малював. Щойно з’явилася можливість тренуватися, почали це робити на нашому відкритому майданчику. Почали організовуватися благодійні турніри для збору коштів на ЗСУ в Луцьку, Рівному, Львові – ми почали там грати. Коли ж у липні заговорили про Екстралігу України, ми розглядали варіант участі. Почали було готуватися, навіть спаринг зіграли з «Енергією»… й тут новина про те, що комплекс «Адреналін» переформатовують, і майданчиків там більше не буде. З’явилися тьма-тьмуща знаків питань без відповідей. Тобто ми залишилися без домашнього майданчика, тож після «Кубка Нескорених», у вересні ми зависли на паузі. Ще такого жодного разу не було. Згодом, дякуючи директору ОДЮСШ Дмитрові Піддубному і голові АМФВ Дмитрові Притулюку, у нас з’явилася можливість тренуватися в залі ОДЮСШ. Знову постало питання що ж робити далі. Перша ліга України так і не запустилася, тож на горизонті були лише обласні змагання. За таких умов участь в команді таких майстрів, як Сергій Піддубний та Сергій Степанюк задля чемпіонату області – не доцільна. Президент клубу  Дмитро Пасічник і Сергій Піддубний прийняли рішення на цей рік не продовжувати співпрацю. Хоча ті-таки Піддубний та Степанюк зробили колосальний внесок у перемоги на всеукраїнському рівні, становлення нинішніх гравців в ігровому й психологічному аспектах, за що їм велика подяка.

– Ідея грати на дві Суперліги – Волині й Львівщини – як вона з’явилася і яка мета такого «ходу конем»? Чи не надто велике навантаження, адже ще є Кубок України?
– Навпаки, я вважаю неабияким позитивом, що ми заявилися на дві Суперліги. Рішення з’явилося саме собою – виходячи з того, що не було чемпіонату України, а молодим гравцям потрібно якомога більше практики. Щоб обігрувати й аналізувати свої помилки, однієї гри в тиждень (і 14 ігор в сезон) – явно мало. Подібна ситуація була в коронавірусний рік, коли мали одну обойму гравців на Україну, а другу – на область. І коли згодом всім довелося грати в регіональній першості, то ігрового часу вистачило далеко не всім. А нема гри – нема прогресу. Тому в цьому плані Суперліга Львівщини – чудове рішення. Якби ми не виступали у Львові, то нам би було набагато важче грати в Кубку України. До слова, ми розглядали ще Рівненщину і Хмельниччину, але найбільш зацікавленою в нашій участі була саме Львівщина. І, забігаючи наперед, скажу, що станом на сьогодні наша співпраця викликає найприємніші враження.

– Підступне питання – яка ліга сильніша?
– У мене нема відповіді. Так само не зможу визначити, де нам важче грати. Суперліга Волині більш насичена, контактна й силова, де надзвичайно важливо відчувати ритм гри. А в цьому сезоні кожній команді до снаги забрати очки в будь-якої іншої.  У Суперлізі Львівщини гра менш інтенсивна, зате більш відкрита, у складі суперників багато гравців з досвідом виступів на високому рівні, грають самі й дають грати іншим. Обидві команди на майданчику почергово заграють свої домашні заготовки. І якщо на Волині ми вже знаємо всіх, проти кого виходимо за останні п’ять років, то на Львівщині під кожного треба підлаштовуватися, вивчати, готуватися. Причому дуже часто варіювати свою гру потрібно безпосередньо під час зустрічі. Це, знову ж таки, безцінний досвід.

– Яка гра в цьому сезоні найбільше запам’яталася, і чому?
– Не виділю жодної конкретної гри. Я можу кожен матч розказати по епізодах, вказавши на всі помилки чи вдалі дії. Характер, воля, терпіння, майстерність і розуміння ігрових ситуацій – те, що хочу бачити від гравців.

– Щоб дістати «Надію» в Суперлізі Волині, потрібно «всього лиш» обіграти її, виграти все своє та дочекатися її нічиєї. Це взагалі реальний сценарій, зважаючи на стан сил усіх команд?
– Ціль виграти Суперлігу Волині ніхто не відміняв. Однак ми об’єктивно розуміємо, що не все в наших руках. Наше завдання – виграти всі ігри. Як воно буде – час покаже, а ми почнемо аналізувати після останнього туру. Нам потрібно працювати над нашими помилками, щоб їх не повторювати і здобувати перемоги. Над чим і працюємо.

– За минулі сезони через горнило клубу пройшло чимало виконавців. Чи не було ображених, які не зовсім відповідали вимогам, і з якими довелося попрощатися?
– Тут питання зростання команди. У кожного є свої цілі, свої амбіції, до яких треба ставитися з розумінням. Якщо грати тільки на область – рівень один, на Україну – зовсім інший. Ми нікого не виганяли, не казали «Ти не підходиш», всім давали шанс. Навпаки – створювалися додаткові умови для їхнього розвитку, «Любарт-2», щоб мати ігрову практику, з постійною участю в тренувальному процесі «Любарта». Хтось із цим погоджувався, працював і виходив на рівень Першої ліги, хтось мав інші амбіції та бачив себе в інших колективах. Клуб із розумінням ставився до такого бажання виконавців, це нормальний процес життєдіяльності команди. Якби ми залишилася командою по інтересах, то залишилися на обласному рівні –  як і починали. Проте ціль зовсім інша була і залишається зараз. Однак, я і зараз слідкую за грою цих гравців, хто від нас пішов.

– Який Назар Бугайчук подекуди емоційний на майданчику – ми бачимо. А який він під час тренувань, у роздягальні та між таймами?
– Різний. Дуже різний. Абсолютно різний. То треба у хлопців питати. Я можу змінитися за секунду, якщо подразник відповідний. В роздягальні багато, що відбувається, але воно там і залишається.

– Залежно від ситуації, граєте в червоних, чорних та білих футболках. Є якась із них улюблена, фартова чи просто найбільш мила душі?
– Основною є червона, а чорна – запасна. Якщо відверто, то не дуже зважаю на такі речі, як фартовість форми. Основний мотив – щоб не співпадали кольори з екіпіруванням суперника. Приміром, у Ковеля червоно-чорні тони, то ми одягнули білі. Без проблем.

– А як відновлюється між ігровими вікендами «Любарт»? Чи є якісь традиції типу сауни, полювання, караоке чи шахів?
– Усе залежить від графіку ігор, від цього будується і тижневий мікроцикл, який включає відновлення (сауна може бути, масаж, вітаміни тощо), тренування і так далі. А стосовно загально командного відпочинку – то в цьому сезоні з’явилися комп’ютерні ігри. А що ж, команда омолодилася, середній вік став 20 років, то й хобі відповідне, збираємося десь та граємо або в FIFA, або у Counter-Strike.

За матеріалами офіційного сайту Асоціації футзалу Волині