Даниїл АБАКШИН: герой ЧС з футзалу – про Єнакієве, відрахування з Шахтаря, фото як у Мессі

Бронзова збірна України з футзалу – це колектив яскравих особистостей, які створили велику Команду. Це феноменальний тренер Олександр Косенко, який крок за кроком будував свій проект. Це капітан Петро Шотурма, який вів за собою колектив. Це Євген Жук, котрий емоційністю запалював партнерів. Це унікальний воротар Олександр Сухов, який рятував і забивав. Це молодий і вражаючий Ростислав Семенченко, котрий став відкриттям турніру. І, звичайно, неповторний Даниїл Абакшин, який роздавав виняткові асисти і оформив два хет-трики у ключові миті. У кожного з них свій шлях і своя історія.

У великому інтерв’ю Футбол 24 володар “Срібної бутси” чемпіонату світу Даниїл Абакшин розповів про три голи за три хвилини у ворота збірної Франції, пригадав, як оговтувався після розриву з Шахтарем і поділився історією своєї сім’ї, яка вимушено покинула рідне Єнакієве через російську агресію.

– Головний тренер збірної України з футзалу Олександр Косенко казав, що усвідомлення досягнення нашої команди прийде нескоро. Погоджуєтеся?
– Складно однозначно відповісти. Нагороди отримали – і це було дуже приємно. Ми їхали на турнір і трохи замислювалися про медалі. Думали, наприклад, про 1/4 фіналу… Цілі ж завжди перед собою якісь ставиш. А зараз здобули бронзу і певний пункт виконали. Емоції вже вщухли. Я б навіть сказав, що емоцій взагалі нема. 

– Власне, як перемкнутися на внутрішні змагання?
– Мій ХІТ в першому турі грав з Авророю і це було дуже цікаво! Тільки мало часу на відновлення емоцій. Але значення Екстра-ліги також не варто применшувати. Ми тут натренувалися так, що там – на чемпіонаті світу – щось здобули.

– Своєрідним підсумком турніру стало ваше фото із Семенченком в стилі Мессі.
– (Сміється) Так, всі ми стежимо за великим футболом. Ми з Ростиславом отримали свої особисті нагороди і згадали, що можна й так зробити. Використали цей момент.

– У перші дні після здобуття бронзи ви розлучалися зі своєю медаллю та “Срібною бутсою”?
– Жінка навіть сміялася наді мною. Всюди ходжу із чорною валізою, де зберігаються мої нагороди. От батькам їздив показувати. Сьогодні якраз відклав цю валізу вбік. Все-таки завтра вже треба на тренування.

– Це хороші подарунки для вашого сина, якому нещодавно виповнилося сім місяців.
– Медалька вже малому подобається. Бутсу ще не даю в руки, однак не сумніваюся, що вона точно сподобається синові.

– Як багато вітань ви отримали після здобуття бронзи на ЧС?
– Відписую увесь цей час. Вітають навіть сьогодні, через кілька днів після матчу за бронзу. Дуже приємно, що ми подарували радість людям.

– Як команда відсвяткувала успіх на турнірі?
– Сіли одразу після гри за третє місце всі разом: тренерський штаб, адміністрація, пацани… Поговорили, відсвяткували. А наступного дня почали роз’їжджатися. Коля Микитюк повернувся в Іспанію, ще хтось у Польщі вийшов. Гадаю, ми ще зберемося і посидимо.

– У чому, на вашу думку, сила нашої збірної?
– Процитую нашого тренера Косенка, який сказав, що сила команди – у команді. Всі добре ладнають, товаришують за межами паркету. Нас об’єднує не лише футзал. Звісно, за два місяці трохи одне одному набриднули (Усміхається). Але перетерпіли і все добре.

– Олександр Косенко тренує нашу команду протягом останніх десяти років і фактично створив її. Що є головною його чеснотою?
– Вміння об’єднувати. Дуже подобається працювати з Олександром Петровичем. Якщо ти чогось не розумієш, то тренерський штаб розкаже і покаже. У нас прекрасна комунікація. Косенко ухвалює всі рішення спокійно та виважено – і в цьому також його сила.

– З боку здавалося, що збірна додавала з кожним матчем у ході турніру. Чи було у вас таке внутрішнє відчуття?
– У матчі-відкритті ми програли 1:7 Аргентині. Дійсно може складатися таке враження, що на старті ми виглядали не так переконливо. У першому таймі 10-метровий нас трохи зламав, ми не зібралися. Ще й аргентинці забили все, що могли. Вважаю, що це хибне враження. Ми й на першу гру виходили зібраними. Просто кожен поєдинок на такому рівні додає кращого взаєморозуміння.

– У чвертьфіналі ви оформили хет-трик у ворота Венесуели. В ударі були не лише ви, а й уся збірна, яка розгромила суперника 9:4.
– На старті турніру я не забивав і навіть говорив про це з хлопцями. Потім мене прорвало і я провів класний матч з венесуельцями. При тому, що міг більше забивати. До цього не залітало, тільки передачі віддавав. Хоча я радію й асистам. Кайфую від цього.

– Ваші асисти були винятковими. Більшість із них – на порожні ворота.
– Ну партнери туди ж добігали (Усміхається). Треба опинитися ще у цьому місці, щоб у порожні забити. Якщо побачив свого, то я віддам. Можна пригадати наш другий пропущений м’яч від Венесуели. Я не помітив Корсуна. Міг його сам на сам з воротарем вивести. Натомість я обрізався і ми пропустили.

– Інший герой матчу з Венесуелою – воротар Сухов. Як команда сприйняла його сольний прохід та ефектний гол?
– Разом із Сашком я вже рік граю. Усі ми знаємо, що він любить так бігати і може так забивати. Тут ця річ спрацювала і всі щиро раділи за Сухова. Він багато займається, вдосконалюється. Сашко дуже нам допомагав і у воротах, і під час виходів з-під пресингу, і під час створення в атаці.

– Півфінальний матч з Бразилією видався дуже рівним Україна трагічно програла Бразилії півфінал ЧС з футзалу – страшна травма капітана, VAR і фатальний пенальті . Вилетіти за крок до фіналу від такого суперника у драматичному стилі – це величезне спустошення?
– Непросто було у першому турі з Аргентиною – з’явилося усвідомлення того, що тепер треба все вигравати після 1:7. Але після Бразилії було складніше. Нав’язали гру, виглядали непогано, проте значення у футзалі передусім має результат. Наступний день був важким. Все боліло, ми були побитими. І добре, коли тебе болить після переможного матчу. Ти ігноруєш цей біль завдяки файним емоціям. А тут інша ситуація. Ми розуміли, що собою являє Бразилія, однак ви правильно сказали – було спустошення.

– Ви кажете про біль. Чемпіонат світу в Узбекистані насамперед асоціюється зі страшною травмою Петра Шотурми.
– Петро був з нами до кінця. Лише в аеропорті попрощалися – він полетів у Мюнхен робити операцію. Шотурма – особливий капітан. Він суттєво впливає на атмосферу в команді. Петро – Капітан з великої літери. Цінний і на майданчику, і за його межами.

– Три голи у ворота збірної Франції перевершили усі ваші попередні досягнення: дуже своєчасно і в одному стилі – тричі зі своєї половини поля. Ви бачили ворота чи все відбувалося інстинктивно?
– Якщо взяти, до прикладу, перший гол, то я навіть трохи почекав, щоб було зручно бити. Приблизно розумів, як все відбудеться, коли м’яч опуститься. Знову таки за мить до цього Сухов нас врятував. Якби ми пропустили, то рахунок став би 4:2. А так я скористався цим сейвом Сашка, підхопив м’яч і влучив у ціль.

– Це найшвидший хет-трик у вашій кар’єрі?
– Насправді цих хет-триків було не настільки багато, тому, скоріш за все, так. Пригадую, як Бельгії забив три за тайм, але тоді не було так швидко, як з Францією.

– Відзначитися у схожому стилі – це прояв неабиякої холоднокровності.
– Якщо ви так кажете, отже, так воно і є. Бо з боку завжди краще помітно. Мені дуже приємно, якщо ця риса властива мені.

– До турніру в пресі вас називали одним із найталановитіших поколінь. Щось схоже ми проходили у волейболі та великому футболі. Як ви реагували на такі аванси?
– Якщо відверто, я рідко читаю такі статті. Хіба хтось надішле. Не бачив цього, хоча знав, що очікування від нас значні. На певний рівень ми вийшли після Євро. Проте говорити – це одне. Ми рухалися крок за кроком і все склалося.

– У дитинстві ви займалися футболом. Чому з часом пішли на футзал?
– Футзалом я почав займатися через початок війни 2014 року, коли нам довелося покинути рідне Єнакієве. На рік я випав, зовсім не займався спортом. Потім постав перед вибором: спробувати себе у футзалі чи продовжити займатися великим футболом в структурі Металіста. Мені подобався футзал, я часто відвідував матчі Єнакієвця. Коли сам почав займатися цією справою у Харкові, то все закрутилося доволі стрімко. Невдовзі я отримав виклик до юнацької збірної України.

– На момент переїзду з рідного міста ви були ще дитиною і, мабуть, відносно швидко адаптувалися. Як таку раптову зміну сприйняли батьки?
– Думаю, що важко. Більше того, батькам тепер доводиться переїжджати вдруге. Вони мешкають на кордоні Донецької та Харківської областей. Фронт на відстані десяти кілометрів, тож вони вкотре вимушені вдатися до кардинальних змін. Мені трохи легше з огляду на молодий вік і через те, що я звик до переїздів. Мешкав у Івано-Франківську, у Києві, у Харкові. Відверто кажучи, по душах ми мало про це говоримо, проте я розумію, як батькам складно покидати домівку.

– У лютому 2022-го, перед повномасштабним російським вторгненням, ви зустрілися з Росією у півфіналі чемпіонату Європи. Ваш гол у ворота тієї команди – особливий?
– До гри було багато розмов… Окрім того, про що ви кажете, значення мав і рівень поєдинку. Півфінал Євро! Це дуже важливий момент, який мені назавжди запам’ятався.

– Якими є ваші спогади про Єнакієве?
– Це невелике місто. Начебто нічого особливого. Основні згадки – про школу. А взагалі до 12 чи 13 років я постійно їздив на тренування у Донецьк, адже займався футболом в академії Шахтаря. Значну частину часу проводив у автомобілі з татом. Коли з Шахтаря мене вигнали, то я продовжив заняття футболом у Єнакієвому.

– Хтось із ваших близьких залишився там?
– Мої дідусь із бабусею. Друзі розділилися на дві категорії. З тими, хто переїхав – підтримую стосунки. З тими, хто там залишився – ні.

– Ви сказали, що з академії Шахтаря вас вигнали.
– Так, я був дуже маленьким на зріст. І мав слабку швидкість. Принаймні, таку причину мені озвучили.

– Було образливо?
– Ой, дуже. Я провів там шість років – це суттєвий період.

– Про зріст дивно чути, адже зараз ви – один із найвищих гравців футзальної збірної. Збільшення антропометрії відбулося раптово?
– Так, за одне літо я виріс більше, ніж на десять сантиметрів.

– Ваші колишні партнери з дитячої команди Шахтаря нині грають на професійному рівні?
– Так, це Сашко Піхальонок із Динамо, Микита Кравченко з Полісся і Михайло Месхі, який виступає в Угорщині.

– Піхальонок вже тоді був топом?
– Так, так. Наведу лише один факт. Коли я набивав сто разів, то Сашко – понад дві тисячі. Це свідчить про неабиякі технічні навички. Перебувати з таким майстром на полі дуже приємно. Раніше ми небагато спілкувалися, але протягом останніх років списуємося частіше.

– Ваш батько Андрій Абакшин був одним із керівників футзального Єнакієвця. Ваш розквіт у футзалі – насамперед його заслуга?
– У татовому житті важливе місце мав і футбол. Свого часу він навіть їздив на перегляд у донецькі Шахтар і Металург. Все дитинство я провів із батьком, з м’ячем. Навіть Лігу чемпіонів подивитися під рибку з батьком – це теж елемент формування дитячої любові до гри. Всі тренування я проводив з ним. Ми розбирали кожен матч. Тільки до 14 років я лише слухав, а потім ще й почав щось відповідати (Сміється).

– Ви згадували про рік без спорту. Проектували своє життя в іншій сфері?
– У тому й річ, що я бачив себе виключно у спорті. Я мешкав у селі Студенок, що в Ізюмському районі на Харківщині. Там займався туризмом, лазив по канатах, збирався з мужиками на волейбол. Брав участь у всіх заходах, де тільки міг. Потім батькові порадили варіант із виступами за Харківський національний університет імені Каразіна. І хоч я ще не навчався там, проте вже бігав за вуз.

– Виходить, ваш шлях до бронзи ЧС почався із самих низів.
– Так і є. Зрештою, аматорська ліга в Харкові – це серйозний рівень. У суботу та неділю по чотири гри проводили. Інколи виступав на область. Брав участь в багатьох міських турнірах з футзалу.

– 2018-го вас запросили в Ураган, одну з найкращих футзальних команд країни. То був величезний аванс?
– У мене були запрошення, скажімо так, менш перспективні. Тут варто подякувати моєму харківському тренеру Роману Перадзе, який повідомив, що мною Ураган цікавиться. Я ще півроку пограв у чемпіонаті міста, ми виграли аматорський чемпіонат. Протягом цього часу мене та Влада Моспана вів Ураган і врешті-решт ми поїхали в Івано-Франківськ. Перед чемпіонатом світу, до речі, згадував про цей момент у розмові з Романом Таріеловичем. Тоді міг просто піти не в той клуб і все могло скластися інакше.

– Ніколи не шкодували, що відкинули варіант із футбольним Металістом?
– Не знаю… Коли дивлюся футбольну Лігу чемпіонів, то задумуюся про це. Утім зараз я почуваю себе на своєму місці. Без умовностей і всяких “можливо”. Ти бачиш, що ти зробив і як все складається. Кайфую від того, що граю у футзал.

– Якщо спершу ви тільки грали за “Каразіна”, то потім таки вступили туди.
– Півтора року я провчився у Харківському національному університеті радіоелектроніки на комп’ютерних науках. Потім перевівся у “Каразіна”, але, радше, щоб грати більше. Моя спеціальність там була пов’язана із радіофізикою. Освіта – скоріше, для мами. Мовляв, у мене є диплом – ось він (Усміхається).

– Але ж сесії справно складали?
– Інакше ніяк. Щоб грати за універ, треба, як мінімум, щоб тебе не вигнали.

– Після великого досягнення настає час прагнути чогось більшого. Якою є ваша мрія?
– У нас невдовзі Ліга чемпіонів. Тепер там треба представляти Україну на належному рівні. Це ще один виклик. На майбутнє мрію ми залишили – золото чемпіонату світу ми не взяли. І “Золоту бутсу” також. Це, скоріше, не мрія, а ціль. І таких цілей у футзалі в мене ще багато.

Любомир Кузьмяк, Футбол 24