Юрій ІВАНИШИН: «Скажу щиро: нам було дуже важко»

Після несподіваного відходу Максима Павленка з «Урагану», Юрій Іванишин узяв «кермо» до власних рук. І як він чудово впорався з керуванням, хоча «під капотом» і залишилося значно менше «кінських сил». У дебютному для себе сезоні на посаді головного тренера він привів «драконів» до другого поспіль кубкового «золота», вивів команду у плей-оф, здолавши серйозну кризу на екваторі чемпіонату. Про свій тренерський шлях в «Урагані» Юрій Іванишин розповів «Футзальній Трибуні».

– Ви очолили «Ураган» влітку 2024 року, після того як команду покинув Максим Павленко. Тривалий час були його помічником та тренером «молодіжки» «драконів». Чи очікували, що вам запропонують замінити Максима Михайловича, коли він оголосив, що йде?
– Найперше, я б хотів сказати, що НФК «Ураган» завжди посідав і посідатиме вагоме місце у моїй душі та серці. Коли мене призначили наставником другої команди, всі свої сили та ресурси зосередив на розвитку найближчого резерву, розкриття талановитої молоді, а як асистент головного тренера Максима Михайловича Павленка, намагався максимально якісно допомагати в робочих моментах тренерського штабу. Далеко у мріях були думки щодо можливості в майбутньому очолити «драконів», але зовсім не очікував, що це станеться так швидко.

Відхід Максима Михайловича став шоком для всіх. Спочатку керівництво призначило мене виконувачем обов’язків, довіривши зіграти серію за третє місце. Після завоювання «бронзи», під час зустрічі з президентом клубу Василем Васильовичем Костюком, мене запросили очолити «Ураган» повноцінно. Від таких пропозицій не відмовляються!

– Якщо в минулі роки «Ураган» завжди мав один із найбільш зіркових складів, то у сезон 2024/2025 р. р. ви зайшли з кістяком із власних вихованців. Команда значно омолодилася, хоча і до того не була віковою. Мені здається, що вам було непросто, хоча я можу помилятися. У будь-якому разі скажіть, які моменти сезону ви вважаєте найбільш важливими, можливо, переламними для «Урагану»?
– У нас справді дуже молодий колектив, якому потрібен був час на те, щоб згуртуватися, зігратися, відчути один одного та інше. У минулі роки у нас був ряд досвідчених виконавців, ми мали у своєму складі по п’ять-шість членів національної та молодіжної збірних. У сезоні, який вже позаду, стартували з новою командою. В серпні минулого року розпочинали підготовку з футзалістами, які раніше ніколи не виступали на провідних ролях на такому рівні. І більшість з них були змушені брати на себе лідерську роль. У них просто не було вибору, зважаючи ще й на травму та повну відсутність на паркеті Петра Шотурми.

Скажу щиро: нам було дуже важко. Але ми хотіли впроваджувати сучасний швидкий футзал з максимальною самовіддачею, з підключеннями воротаря та без нього і так далі. Намагалися поєднувати різні види тактики: мали різні плани на кожне протистояння. Моментами це вдавалося. Інколи ні. Заважали як травми, які скорочували і так не дуже досвідчену «лавку», так і брак досвіду на такому рівні.

– Команда зіштовхнулася з непростими відрізками впродовж чемпіонату, наприклад, коли ви тривалий час не могли зачепитися за перемогу. Наскільки складно було вийти з того становища, і як ви змогли цього досягнули?
– Ми завжди старалися йти своїм шляхом, попри критику та тиск, які вилилися на нас. Невдачі не змінили нашу філософію, і команда продовжила грати свій футзал. Розуміли, що не буде ніякого майбутнього, якщо закриватися у захисті з перших хвилин і боротися виключно за результат.

Тож, ми намагалися гнути власну лінію, розуміючи, що така команда, як «Ураган», повинна залишатися в топі, незважаючи на будь-які кадрові труднощі. Для цього потрібен міцний характер. Я радий, що разом з гравцями, керівництвом та адміністративним складом здолали цей кризовий період та вийшли зі скрутного становища. Окрема подяка справжнім «ураганівським» вболівальникам, які були з нами у цей не простий період.

– Хочу запитати про Петра Шотурму. Я не великий знавець футзалу та його історії, зв’язків та інших деталей. Але пригадую, що ви з Петром – давні друзі. Чи справді це так і наскільки важливим він був у цьому сезоні для команди, хоча і не грав?
– З Петром дружимо ще з сьомого класу школи. Ще колись ми грали разом в центрі півзахисту (два найменших в команді) у футбольній команді ДЮСШ № 3, згодом і в дитячих командах НФК «Ураган». Безумовно, це важлива людина у моєму житті, мій кум – не лише друг. Ми багато допомагаємо один одному в житті та робимо все, щоб команда з кожним днем зростала.

Його присутність нам дуже допомогла у завоюванні кубка України. І мені здається, що Петро радів чи не найбільше за всіх. Він є сильним чоловіком, справжнім професіоналом, в якого можна кожному багато чого навчитися. Можливо, колись напишу книгу як працювати з другом, залишитися професіоналами своєї справи та здобувати при цьому позитивний результат для команди (посміхається).

– «Ураган» подарував собі, своїм прихильникам та просто любителям футзалу прекрасну історію в рамках фінальної частини Кубка України. Чи стояло перед вами принципове завдання завоювати трофей?
– Президент поставив завдання захистити титул, і з такою мотивацією їхали до Києва. Між собою в колективі домовилися, що все в наших ногах, руках та голові. І відповідним чином налаштовувалися на кожну гру.

Я вважаю, що чималу роль відіграв значний досвід багатьох наших виконавців, здобутий у виступах на чемпіонатах Європи з футзалу серед ЗВО на міжнародній арені, коли доводиться виступати кожен день, інтенсивний графік, треба щоразу перемагати та рухатися далі по сітці. Також допоміг досвід кількох наших виконавців, які вже підіймали кубок. Крім сьогоднішнього тренерського штабу, слід згадати і всіх попередніх наставників кожного з гравців, з якими вони працювали, які також внесли велику частину в їхнє становлення.

Звісно, на хорошому рівні була й наша функціональна підготовка, яку ми провели вдома. Найбільше переживали за психологічний аспект, але за рахунок якісної роботи всієї команди, вдалося повернути кубок в Івано-Франківськ і я дуже радий.

– Це ж ваш перший такий великий титул на посаді головного тренера. Наскільки це емоційна перемога для вас?
– Тут навіть важко щось додати та коментувати. Для мене це дуже важливо, хоча і рік тому, коли я був у якості асистента, емоції були так само сильними і залишаться в серці на все життя.

– Люди мене не зрозуміють, якщо я не запитаю про ваше традиційне суперництво з «Соколом». Чому між вашими клубами така напруга?
– Це все почалося доволі давно, задовго до того, як я став асистентом головного тренера. У рамках цього сезону емоції наче вщухли, ми потисли один одному руки перед та після матчів «регулярки». Але після їхнього програшу нам в кубку – знову почалося загострення.

Коли ми їм програли в плей-оф, то без будь-яких проблем привітали після гри. Хоча трішки раніше, після матчу в Києві, Роман Ковальчик знову показував своїм підопічним йти в роздягальню, не тиснути нам рук. Але їхній капітан Владислав Первєєв вирішив вчинити інакше, і гравці «Сокола» повернулися та висловили нам повагу.

Далі повиходили їхні передачі на Ютубі, і, певно, всі чули, що там було сказано: тренера молодці, бо не потиснули руки, а гравцям треба задуматися над своїм вчинком. Що ще казати, якщо з самої верхівки клубу йдуть такі рекомендації? Хочеться, щоб у такий важкий час для нас усіх ми були єдиними та показували приклад для українців.

– У будь-якому разі, ви були дуже близькими, щоб перевести серію у п’ятий вирішальний матч. Як вважаєте, чому все ж не вдалося?
– Нам поставили складний календар, було дуже мало часу на відновлення. Ми програли перші матчі, за що не знімаємо відповідальності з себе. Але повернулися додому, проаналізували та відпочили і потім всі побачили, як ми провели третю зустріч, маючи нормальне відновлення: набагато якісніше!

У четвертому протистоянні нам не вистачило довжини «лавки», коли можна зробити рівноцінну заміну, а, також, повторюся, досвіду. У плей-оф дуже важливо мати якнайбільше якісних гравців. На жаль, це те, чого нам не вистачило.

– У вас дуже круті вболівальники та потужна домашня підтримка. Як я бачив, то і під час виїзних турів ви регулярно маєте своїх людей на трибунах. Наскільки важливою ця підтримка є для команди, особливо в умовах війни?
– Справді дуже надихає те, що фактично завжди на виїзді ми бачимо і чуємо людей, які підтримують нас на трибунах. Окрема подяка нашим вболівальникам в Івано-Франківську. Після програшу «Соколу» нам стоячи аплодували ще тривалий час. Кажуть, що такого раніше ще ніколи не було. Не знаю, можливо ми своєю щирістю, молодістю та характером змогли так сильно завоювати їхні серця. Вболівальники нам дали дуже багато мотивації впродовж сезону.

– Розкажіть трішки про роботу клубу з вболівальниками, як ви їх залучаєте та підтримуєте цікавіть до команди та футзалу?
– У нас дуже хороша комунікація з нашими вболівальниками. Спільно з нашими партнерами реалізовуємо для них різноманітні ініціативи, проводимо розіграші, даруємо подарунки, зустрічаємося з дітьми. Вони приносять нам свої малюнки. Це дуже відкладається у серці.

– Чим команда займається зараз? Які у вас плани на підготовку до нового чемпіонату ? Чи ставите вже собі та команді завдання на наступний сезон?
– Команда працювала і тренувалася до кінця травня, а у червні пішла у відпустку. Вона дуже потрібна, оскільки наші гравці мали значне навантаження останні півтора року. Можливо, через це і була така значна кількість травм – це ще треба аналізувати.

– Ми вже говорили, що ваш кістяк – це власні вихованці. Академія «Ураган» вже не один рік є однієї з найкращих в Україні. Як ви бачите її подальший розвиток та роль у формуванні майбутнього клубу?
– У нас працює три вікові категорії (U-15, U-17, U-19), які прямо спрямовані на майбутнє підживлення головної команди. У травні розпочали набір у ці групи, тож, закликаємо усіх бажаючих спробувати свої сили.

– Ви пройшли шлях від гравця до головного тренера «Урагану»…
– Ще з 20-річного віку я зробив ставку на тренерській кар’єрі, почав багато вчитися, їздити на курси. Є кандидатом наук з фізичного виховання і спорту. На мою думку, тренерська робота – це наука. Ми повинні творчо підходити до побудови процесу, володіючи та оперуючи багатьма знаннями.

Разом із цим, я продовжував виступати як гравець на обласному рівні за різні колективи. І в «Урагані-2-КФВ» також. Свого часу вдалося з «Пробоєм» з міста Городенка стати чемпіоном України з футзалу серед команд Другої ліги. Паралельно працював тренером різних вікових груп, і, скажу, що ця робота була моїм пріоритетом, моєю душею. Тобто, якщо співпадали мої особисті матчі з виїздами на чемпіонати, Кубки України з дітьми, то я завжди віддавав перевагу тренерству.

– Чи є у вас особисті цілі або мрії, пов’язані з «Ураганом» або українським футзалом загалом?
– Мрій є дуже багато, особливо в українців вона зараз одна. Якщо будемо говорити про футзал, то перше – робити кожного футзаліста кращим, успішнішим. Допомагати в контексті навчання, особистісного розвитку, здорового способу життя. Друге – хочеться привести клуб до чемпіонства в Україні. Ну, і третя – виграти Лігу чемпіонів з «Ураганом».

За матеріалами блогу «Футзальна Трибуна»
Фото: НФК «Ураган» (Івано-Франківськ)